ЗМІСТ

       Вступ.

1. Види правочинів.......................................................................................3

2. Умови дійсності правочинів

2.1. Нікчемний  і оспорюваний правочин

3. Недійсність окремих видів правочину

3.1. Правочин з недоліками волі

3.2. Сутність кабального правочину

3.3.  Недійсність правочину внаслідок недотримання форми

4. Фіктивний та удаваний правочин

Висновок .....................................................................................................31

Література ...................................................................................................32................

....

.......

Вступ

Відповідно до ст. 11 ЦК України одними з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини . Більше того, вони є найпоширенішими юридичними фактами. Правочини слу­гують правовою формою, що сприяє забезпеченню культурно-побутових потреб громадян, функціонуванню економіки тощо.              

Завданням  курсової роботи є аналіз норм чинного законодавства з приводу недійсності правочинів;-  порівняння кодексу УРСР та кодексу України.

У  ЦК України правочинам присвячена глава 16, яка складається з двох параграфів (§1 — "Загальні положення про правочини", §2 — "Правові наслідки недотримання сторонами при укладенні правочину вимог закону" і 34 статей . Положення про правочини зберегли свою правонаступність значної частини усталених традиційних конструкцій про угоди  водночас одержали новий розвиток у напрямі розширення диспозитивних засад і свободи і укладенні правочинів суб'єктами цивільного права, в адаптації правового їх регулювання до умов ринкової економіки.

         Об’єктом курсової роботи є правочин, поняття та види, умови дійсності правочину. Теоретичною та практичною основою курсової роботи є нормативна база та наукові джерела.

Насамперед, звертає на себе увагу відмова розробників нового ЦК від усталеного в цивільному законодавстві радянського періоду, а також в юридичній літературі та правозастосовчій практиці терміна "угода". Така новела обумовлена, насамперед, тим, що термін "угода" у філологічному розумінні тотожні термінам "договір", "домовленість" кількох осіб. Між тим, як відомо, в цивільному праві існує певна категорія односторонніх угод, для яких не є обов'язкової ознакою наявність домовленості між кількома особами (наприклад, довіреності заповіт, гарантія, відмова від спадщини, прийняття спадщини). Відтак дії осіб щодо видачі довіреності, заповіту, гарантії юридичне некоректно іменувати угодою. Тому, на погляд більшості науковців, саме на усунення подібної правової колізії якраз спрямоване введення в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм філологічним значенням не обумовлює обов'язкової домовленості кількох осіб.

Відповідно постає питання про доцільність такого нововведення та його правої наслідки. Однозначно позитивну відповідь на це питання дати досить важко. У новому  ЦК Російської Федерації збережено звичний термін "сделка" (угода), що можна зокрема, пояснити відсутністю в російській мові іншого вдалого адекватного терміну. Оскільки ж українська мова виявилася здатною надати юристам можливість застосовувати до правомірних дій однієї особи та погоджених дій кількох осіб новий адекватне термін "правочин", то його введення заслуговує на позитивну оцінку.

Разом із тим, не можна недооцінювати можливих негативних наслідків введення категорії правочину, що може виявитися, зокрема, у неправильному застосуванні правових норм глави про правочин, а врешті в ігноруванні його застосування в правозастосвчій діяльності.

         Право чином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну та припинення цивільних прав і обов’язків. Право чинам на відміну від інших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків  притаманне правомірне вольове вчинення особою, що має належний статус суб’єкта цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе  або інших осіб.

Правомірність правочину означає, що він не повинен порушувати відповідні вимоги закону, загальні та спеціальні законодавчі заборони.

Суб’єктом правочину може бути будь – який  суб’єкт цивільного права, що має достатню правоздатність та дієздатність.

Вольова спрямованість правочину характеризує внутрішнє суб’єктивне бажання особи, яке реалізується через відповідну об’єктивну виражену форму виявлення.