Тут, в географічному центрі України, знаходиться наймасштабніший за всю історію нашої країни довгобуд — Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд (ГЗКОР), який держава не може ні добудувати, ні віддати інвесторам вже 30 років.
Будівництво ГЗКОРу почалося ще в 1985 році. Радянський уряд мав рішення будувати промисловий гігант недалеко від Кривого Рогу, де є великі запаси окислених руд — відходів місцевих ГЗК. Існуючі в Україні підприємства їх переробляти не можуть і Криворізький ГЗКОР спеціально планувався для переробки такої сировини. На той час це було передова технологія. На жаль, вона так і не запрацювала, і відвали, де накопичуються відходи, досі зростають та завдають навколишньому середовищу великої шкоди.
Сам Кривий Ріг до того часу вже був перевантажений важкою індустрією, тому будувати новий комбінат вирішили по сусідству — у Долинській, що на Кіровоградщині. Це невелике сонне містечко з населенням 20 000 людей і зараз більше схоже на село. За задумом стройка мала перетворити Долинську на великий промисловий центр, але цього так і не сталося.
Недобудований комбінат — своєрідна українська Вавилонська вежа. Оскільки ГЗКОР стали будувати перед розпадом СРСР, коли радянська економіка вже перебувала у стагнації, Союз вже не міг потягнути таке будівництво самостійно. Не вистачало коштів. Тому до будівництва були також залучені інші країни соцтабору — НДР, Чехословаччина, Болгарія та Румунія. Передбачалося, що СРСР після будівлі ГЗКОРу буде розплачуватися з сусідами його продукцією — протягом десяти років поставляти учасникам будівництва окатиші. Але жоден окатиш на ГЗКОРі так і не був проведений. Спочатку зник соцтабір. Потім СРСР. У 1993 році будівництво було заморожено і готовий на 70% комбінат так і залишився стирчати в степу мертвої брилою, грізний силует якої видно за багато кілометрів навколо.
Читайте також: Непримарний реванш. Регіонали хочуть повернути собі Кіровоградщину
З тих пір комбінат одночасно як би існує і як би ні. На ньому досі працює колектив у 700 осіб. Територія охороняється, а на підтримку довгобуду з бюджету щороку виділяється 40 мільйонів гривень (у нинішньому році бюджет був урізаний до 27 млн). Кожен український уряд обіцяв добудувати об'єкт, але всякий раз обіцянки залишалися порожніми словами.
Коли б у проекті не було іноземної участі, недобудований ГЗКОР напевно поховали б і рознесли по цеглинах ще в 90-х, як сталося з багатьма радянськими виробництвами, які не змогли працювати в умовах ринку. Але казус полягає в тому, що дві держави, що починали будувати комбінат разом з СРСР, досі заявляють права на свої частки та вимагають компенсацій. Румунія та Словаччина вимагають від України або добудувати комбінат і компенсувати їм витрати продукцією, або оплатити витрачені зусилля грошима. Причому, перша вимагає 1 млрд доларів. Україна займає при цьому дивну позицію — ні миру ні війни. За 24 роки незалежності будівництво ГЗКОРу практично не просунулося, він так і залишився законсервованим довгобудом без виразних перспектив, і лише претензії західних партнерів та їх контроль на об'єкті врятували його від розграбування та повного знищення.
Історії ГЗКОРу вистачить на телесеріал. У 90-х роках, після того, як стало ясно, що Україна не може добудувати комбінат, німці і болгари взагалі відмовилися від участі в проекті. Після приєднання НДР до ФРН об'єднана Німеччина розсудливо вирішила не морочити собі голову розбірками з Україною та зосередилася на внутрішніх проблемах. У 1994 році німецьких фахівців просто евакуювали з Долинської, де вони залишили на радість аборигенам готові будинки з меблями та посудом і повернулися додому. Чехословаччина розпалася на дві держави, після чого всі права на довгобуд перейшли до Словаччини.
Частка України в комбінаті становить 56%. Румунії — 28%. Словаччині — 15. До моменту зупинки будівництва в ГЗКОР вже було вкладено близько 1,6 млрд доларів. Для добудови необхідно ще близько 1,5 млрд. З кожним роком ця сума збільшується, оскільки конструкції іржавіють та старіють, стройка потроху розкрадається, а саме виробництво до моменту завершення його будівництва може просто морально застаріти.
В 1999 році прем'єр Валерій Пустовойтенко пообіцяв виділити 300 млн з бюджету на добудову об'єкту. Тоді цього було майже достатньо, щоб добудувати ГЗКОР. Але грошей у бюджеті в кінці кінців не знайшлося.
В середині 2000-х комбінат намагалися продати, але тоді через конфлікт у владі та кулуарні ігри олігархів, всі спроби приватизації зірвалися. У 2007 році президент Ющенко взагалі підписав відверто дивний указ про припинення будь-яких дій з підготовки комбінату до продажу.
Після приходу до влади Януковича про ГЗКОРі забули остаточно. Його запуск був не вигідний Рінату Ахметову, який є монополістом у гірничо-металургійному комплексі. Своїх ГЗК донецькому олігархові вистачає, а плодити конкурентів ніякого резону було.
У підсумку, найбільший український актив, ціною в мільярди, стоїть і іржавіє з мовчазної згоди бюрократів. Сьогодні ГЗКОРу немає в списку об'єктів, що підлягають приватизації, хоча продати його слід було б в першу чергу. Хоча б за одну гривню, тільки з умовами розрахуватися перед кредиторами та добудувати виробництво.
Відмова від будівництва, зрозуміло, не вирішує проблему — з інвесторами все одно доведеться розраховуватися. Тому набагато вигідніше для України добудувати ГЗКОР, чим остаточно закинути його. За планом запуск такого гіганта зможе дати Кіровоградської області близько 10 тисяч робочих місць та близько 1 мільярда грн податків на рік. Об'єкти такого рівня в незалежній Україні в експлуатацію ще не вводилися і запуск комбінату міг би радикально змінити економічну ситуацію в депресивній Кіровоградської області. Неодноразово цікавилися комбінатом і інвестори, які ще в середині 2000-х висловлювали готовність добудувати і запустити комбінат. Найбільший інтерес виявляв володар “Криворіжсталі” Лакшмі Міттал. Але українські чиновники щоразу під різними приводами зривали приватизацію і в підсумку Україна так досі і не отримала ні податків, ні робочих місць. Фахівці переконані, що через кілька років добудовувати заморожений гігант не буде взагалі ніякого сенсу. ГЗКОР ось-ось стане символом самого грандіозного українського провалу за всю історію незалежності, якщо терміново не почати заходи щодо порятунку об'єкта.
Місто Долинська — такий самий довгобуд, як і сам ГЗКОР. З 1980-х років тут стоїть побудована для працівників комбінату інфраструктура, яка також знаходиться на консервації і поступово занепадає. У майбутньому все це може перетворитися або на кошмарний постапокаліптичний пейзаж, або на успішне місто з населенням 50-70 тисяч чоловік.
Наприкінці 80-х словаками, німцями, румунами та болгарами в місті був побудований цілий мікрорайон для робітників ГЗКОРу. Більшість багатоповерхівок так і не були заселені. До початку 90-х в них вже була встановлена сантехніка, але в наступні “лихі роки” населення вщент вичистило порожні квартири, дослідивши їх на предмет металевих радіаторів і труб. Поступово нові мікрорайони перетворилися в картинку з “Фоллаута”.
Законсервовані будинку сьогодні являють собою сумне видовище. Сірі потемнілі фасади, забиті під'їзди, заварені гратами вікна, колючий дріт на балконах, вибиті хуліганами скла. Місцями таке відчуття, ніби опинився в Прип'яті. Дев'ятиповерхові будівлі так і не дочекалися господарів.
Наприкінці 80-х на будівництві комбінату одночасно працювало близько 15000 іноземців. Це було небачене видовище для провінційного містечка в Радянському Союзі. Долинська на деякий час стала центром фарцовки, тут пробивалися перші паростки українського капіталізму. Кіровоградська глушина була схожа на закордон. Сьогодні колишні тимчасові споруди, в яких жили німецькі та чехословацькі робітники, зруйновані і покинуті. Місцеве населення розтягає їх на будматеріали. Дещо рознесли до фундаментів.
Недобудованими залишаються лікарня та дитячий садок, який поступово руйнується. Сьогодні абсолютно не зрозуміло, що робити з усім цим господарством. З одного боку всі ці порожні квартири можна було б віддати переселенцям із зони АТО хоча б на час. З іншого боку — вони можуть терміново знадобитися, якщо станеться диво і на комбінат все ж прийде інвестор, який зважиться його добудувати. До слова, ті самі десять тисяч робочих рук для ГЗКОРу можна набрати якраз з переселенців, серед яких багато людей з досвідом роботи на промислових підприємствах. Але через безгосподарність чиновників складається просто абсурдна ситуація. З одного боку є біженці, які потребують житла. З іншого — є цілий пустує мікрорайон з пристойними квартирами. З третього — є потенційні робочі місця. Але при цьому в один пазл все це не складається! Управлінці не в змозі вирішити цю задачу.
Звичайно, ГЗКОР потихеньку розкрадають. На початку 2000-х була повністю знищена і демонтована залізниця на Кривий Ріг, побудована спеціально для доставки окислених руд на комбінат. Від неї залишилася лише поросла лісом насип та покинутий шляхопровід. 60 кілометрів рейок пішли в металобрухт.
Місцеві кажуть, якщо, комбінат не добудувати, помре і саме місто. Справа не тільки в тому, що втратять роботу ті 700 чоловік, які працюють там сьогодні. Головна проблема полягає в тому, що комбінат забезпечує місто водою, яка надходить в Долинську аж з Кривого Рогу. При працюючому виробництві така схема себе виправдовує, але якщо комбінат перестане качати воду, місто залишиться без водогону та каналізації, бо собівартість поставки води становить 50 грн за кубометр. Населення звичайно не потягне таку оплату.
Ситуація з ГЗКОРом — національна ганьба. У бідній державі, де одна криза змінюється іншою, не використовувати такі можливості злочинно! Точка неповернення вже близька. І якщо новий уряд в терміновому порядку не знайде господаря довгобуду, країна потерпить колосальні збитки. І в цьому випадку звалити відповідальність за провал на Путіна і війну вже не вийде.
Денис КАЗАНСЬКИЙ
